Жаргонізми

Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фаміль­ярності і т. д. До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий(авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отри­мати або створити враження), злиняти (щезнути) і т. д.; для жаргону п'яничок типовим є вживання слів: бухло (алкоголь),конина (коньяк), бодун (похмілля) і т. п.

В літературно-художніх творах жаргонізми використо­вуються переважно з метою створення відповідного опису­ваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких ідеться. На­приклад: «Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: запла­каний у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

—  Ну, ну... вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця, бо
воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі,
любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється
з мене крильцями бджіл: „Дізік, дізік..."

—  Дізік?! Я починаю сердитись, бо що таке „дізік"?
Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені
про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній тер­
мінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і нале­
жав!» (Г. Косинка, «В житах»).

Українська мова

Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI ст., на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»^{[* 7]}. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, поняття «українська мова» зрештою поступово перемогло в усіх українських регіонах.

Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання

Крім того, у різний час вживали такі назви:

• про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
• коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично).^[53]
• малоросійська / малоруська мова, або південноросійська / південноруська мова, в Російській імперії
• русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
• угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині^[54]
• козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
• руська мова (офіційно) в Польщі

Роль Івана Франка в формуванні української мови та літератури

В історії формування єдиної української літературної мови визначне місце належить Іванові Франкові. У спеціальних мовознавчих студіях, численних літературно-критичних статтях, замітках, рецензіях, листах він висвітлив методологічні й теоретичні питання формування й розвитку української літературної мови, реалізацію яких знаходимо в мовній практиці Франка- письменника.

В питанні єдності літературної мови Іван Франко виходив з того, що вона є важливим об'єднувальним, консолідувальним чинником будь-якої націі. Для тогочасної України, яка впродовж кількох століть була поділена і входила до складу різних держав, проблема літературної мови, спільної для всіх українців, була особливо актуальною і значущою. Та обставина, що Наддніпрянщина, Галичина, Закарпаття тривалий час, власне від занепаду Галицько-Волинського князівства, не становили собою державної, політичної цілості, позначилося на культурі і мові українців. Іван Франко, висвітлюючи причини й історію втрати українцями державності та її згубного впливу на єдність культурного поступу українського народу, відзначив виняткову роль мови, яка, незважаючи на різні несприятливі умови, зберігає єдність нації в просторі і часі. „Хоч і яка неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, то все-таки заселяючи її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова - при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труда порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й Харкова, признає його звичаї, його спосіб думання, його „поведінку" за свої, за рідні, хоча не скаже сього про близенького сусіда - ясельського або тарнівського мазура. Особливо виразно бачимо ту єдність основного типу в мозі українсько-руській, котрої осібність супроти общеруської книжної і супроти північноруської можна слідити по рукописях уже від найдавніших часів руського письменства, а котра в половині ХVІ віку була вже майже такою, як і та, котрою тепер говорить „українсько-руський народ".

На якому місці в молоді мова?

Як би про це не було сумно писати, роль української мови в сучасному житті є дуже незначна. З незрозумілих причин молодь відхиляється від свого коріння, від своїх пращурів та від українського фольклору, але ніхто з молодих людей не визнає цього, ховаючись за тим, що українська мова – це мода, яка просто пройшла.

Та невже можна свою рідну мову порівнювати з модою, яка змінюється наскільки швидко, що ми  ледве встигаємо стежити за нею? Звісно, ні! Я з впевненістю  це можу сказати, та, на жаль, дуже мало людей розділяє мою думку.

Ми не можемо назвати точну причину, чому віддалились від наших предків, які так довго виборювали право розмовляти українською мовою та називати свою державу Україною, можливо, на нас так вплинула політика та європейська мода.

Як на мене, цими припущеннями лише виправдовуємо себе, бо боїмося визнати свою провину перед Батьківщиною. Адже яке ми маємо право називатись Україною, якщо більший відсоток українців розмовляє російською, не помічаючи нічого поганому в цьому. Ми настільки зарусифікували нашу країну, що навіть іноземці плутають Україну з Росією, а ми замість того, щоб доводити протилежне, пишаємося цим званням, яке насправді має пригнічувати.

Тож давайте, поки ще не пізно, будемо відстоювати горде звання українців, все ж таки повернемо українські традиції. Давайте ж  віддячимо нашим пращурам, зберігаючи все те, до чого вони йшли віками, та доведемо, що ми гідні називатись українцями!